Слайд №1
Тема: Поема Т.Г.Шевченка «Сон». Вершина політичної сатири
Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні особливості, значення твору, його впливу на подальшу долю поета; удосконалювати навички виразного читання, аналізу ліро-епічних творів;
розвивати вміння вираження власних суджень з приводу прочитаного, коментувати висловлювання інших;
виховувати активну громадянську позицію, національну самосвідомість, почуття справедливості.
Обладнання : підручник, презентація.
Теорія літератури: алегорія, гротеск, поетика контрасту, умовність.
Слайд №2
Поема «Сон»-«сміливий маніфест слова
проти темного царства»;
є першим у Росії сміливим і прямим
ударом на гниль і неправоту кріпосництва .
Іван Франко
Хід уроку
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань учнів
Перевірка домашнього завдання.
Слайд №3. Період «Трьох літ»
Фронтальна бесіда.
Твори якого періоду ввійшли до збірки «Три літа»?
( – років )
Які твори входять до збірки «Три літа»?
( « Розрита могила », «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Сон», « Єретик », « », «Псалми Давидові», «Три літа», «Заповіт»,)
Якою ідеєю вони пройняті?
( Головною темою його творчості стало викриття самодержавного устрою та релігійного, національного, колоніального гноблення. У вірші «Три літа», що дав назву всій збірці, поет описує зміни у власному світогляді, показує процес свого прозрівання за три роки (з 1843 по 1845):
Який твір завершує збірку «Три літа»? («Заповіт»)
Порівняйте творчість Шевченка раннього періоду і періоду «Трьох літ». Дайте власний коментар
(Рання творчість пройнята більш романтизмом, а творчість цього періоду – реалізм)
2. Переказ «ланцюжком» змісту поеми «Сон».
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів
Вступне слово вчителя.
Сьогодні ми спробуємо осягнути кожен для себе поему Т.Г.Шевченка «Сон», яка, можна сказати, визначила долю самого автора, тому що 5 квітня 1847 року Шевченка було заарештовано і вилучено у нього рукописну збірку «Три літа», в якій була також і поема «Сон».
Та дійсність, яку спостерігав Шевченко, здавалася йому жахливим сном, жорстокою комедією, насмішкою над людськими правами, гідністю, врешті-решт, справедливістю, адже всі – «і царята, і старчата – Адамові діти». І хоча, за твердженням дослідників, поет був глибоко релігійною людиною, він закидав навіть Богові, що той допускає подібне неподобство. Шевченко пише поему «Сон», політичну сатиру, вдаючись до популярного умовного прийому «сну» ліричного героя. Дехто намагався пояснити це як спробу приховати справжній зміст твору, перевести на жарт, фантазію, спосіб уникнути цензурних утисків. Але це не так. Сатиричне, гнівно-викривальне спрямування твору настільки очевидне, що не могло пройти не поміченим, не набути розголосу. Тому Шевченко, скоріш за все, й не думав його опубліковувати. Саме поема «Сон» стала найтяжчим звинуваченням митця при його арешті та вирокові.
І V . Оголошення теми й мети уроку
Про цей твір, його ідейно-художні особливості та роль у житті поета й розвиткові української культури ми будемо говорити на сьогоднішньому уроці.
V . Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
Слайд № 4. Історія написання
Історія написання та сучасна значимість.
Т. Шевченко вирішив поїхати в Україну. Для цього навіть перервав на-вчання в Академії мистецтв. Тягнуло в рідний край. На Батьківщині поет провів кінець весни, усе літо і всю осінь 1843 року, повернувся до Петербурга в лютому 1844 року. У цей час він і написав «Сон» («У всякого своя доля»), де відтворив живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і не-стерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сати-рою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему самодержавного ладу. На допиті після арешту в 1847 році Шевченко так з"ясував виникнення задуму цієї поеми: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства» . Тому виник-ла потреба написати твір у певному розумінні узагальнюючий, який би роз-крив людям очі на сутність тогочасної суспільно-політичної системи, показав би людям: таким ось насправді є той лад, у якому нам доводиться жити.
Чому саме таку форму і таку назву обирає автор для поеми?
Назва поеми несе певне ідейне навантаження. В українській літературі часто використовувалась метафора сну, від якого народ повинен прокинутись. Поет показує страшні картини самого цього сну. Сон стає сатиричним при-йомом, який дає поетові волю в сатиричному, гіперболізованому та симво-лічному змалюванні суспільних вад. Слід визначити, що Т. Шевченко часто вдавався до такого прийому зображення і для виявлення своїх істинних настроїв, і для виявлення настроїв персонажів. Таким прийомом зображення написані твори «Сон» (1844), «Сон» (1847), «Сон» (1858), «Сестрі» (1859), «Поставлю хату і кімнату» (1860), «Буває, в неволі іноді згадаю» (1850), сон Оксани в поемі «Слепая», сон дівчат у «Відьмі», сон Марини в поемі «Ма-рина», сон автора в повісті «Прогулка»
Слайд №5. Вирок
Після закінчення слідства поетові «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевчен-ка рядовым в отдельный Оренбургский корпус... под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Так було покарано поета за «Сон». Цар Микола І (Микола Павлович Романов) не пробачив поету образи до кінця свого життя
Слайд 6
Композиція твору.
Слайд №7. Композиція твору
Композиція поеми «Сон» дуже своєрідна.
Розповідь про побачене й почуте перемежовується з ліричними відступами та замальовками природи. У ліричних відступах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення.
Обрана казкова форма дає можливість авторові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, «зазирнути» в історичне минуле.
Поема складається з кількох картин, що змальовують життя в селах України, життя каторжників у Сибіру і Петербурзі.
Орієнтовно можна розмежувати в поемі такі її частини:
Пролог;
Покріпачена Україна;
Сибірські нетрії;
Самодержавний Петербург:
а) прийом у царських палатах;
б) видіння над Невою;
в) вранішня столиця;
г) другий прийом у палатах.
Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напричуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.
Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні.
Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його політ до неба.
Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду.
Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.
Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».
Слайд 8.
Виразне читання фрагментів поеми «Сон».
Твір розпочинається із Прологу.
Слайд 9 Пролог
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, -
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. «Нехай, - каже, -
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі! /
А ви в ярмі падаєте
Та якогось Раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці, схаменіться.
Усі на сім світі -
І царята, і старчата -
Адамові діти…
Який твір нагадує нам даний пролог? (Твір Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права»
Прокоментуйте рядки: Усі на сім світі - / І царята, і старчата - / Адамові діти.
Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед героєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею.
Прощаючись із рідною землею, він називає її «неприязним краєм». «Мою муку, мою люту, - каже він, - в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, немає там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на роз-мову», на раду. Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога». У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.
Слайд 10. Умовність
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!
Що символізує образ сови? (Символ мудрості, істини)
Слайд 11. Закріпачена Україна. Контраст
З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на світанку над Україною, її просторами . На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рідного пейзажу, чарівного українського ранку. Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилувався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським стражданнями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим болем. « Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» - запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:
Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат недорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.
Слайд 12. Сибір.
З України герой твору переноситься у далекий, холодний Сибір , щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкривається нова картина страждань і неволі: каторжани « із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжниками, - політичні засланці, борці за свободу . Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Сибіру.
Слайд 13. Образ «царя волі»
Тут і з"являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутрішньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, « не просить, не плаче, не стогне» . Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.
Слайд 14. Петербург
Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Оповідач знову виступає в личині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. « Церкви та таланти… і ні однісінької хати » - так сприймає він столичне місто. Святкові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею. І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учудненими. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер мають описи Петропавловської фортеці, пам"ятника Петрові І. Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змінюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.
Слайд 15 Образ «землячка» з «циновими ґудзиками»
Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «землячок… з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги - провести в царський палац. « Тільки, знаєш, - каже він, - ми, брат, просвіщені, - не поскупись полтинкою… ». Продажність, ницість чиновництва - і ця деталь знаходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових соціальних контрастах та суперечностях. З одного боку - царський палац, панство, урядовці, з другого - простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.
Слайд 16
У центрі третьої (петербурзької) частини поеми - сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шевченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком поступається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшенням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем потворного дійства - урочистого виходу царя з царицею до натовпу придворних, які з жалюгідною догідливістю « аж потіють та товпляться », щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей.
Слайд 17. Карикатурно-гротескні образи царя і цариці
Портрети царя й цариці гіперболічно шаржовані. Вони « мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита головою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».
Слайд 18. Гротескна сцена генерального мордобитія
Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду найяскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі: …Цар підходить / До найстаршого… та в пику / Його як затопить!
Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті самодержавного правління. І . Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і затаврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».
Слайд 19. Петро І і Катерина ІІ – прямі призвідці до втрати Україною державності
Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантасмагорична фінальна сцена поеми . Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський престол, - «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, челядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: « Стоїть собі, голову понурив… Мов кошеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засобами гротескної метафори у викритті царату. Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння. Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водночас і справжнього автора твору, самого Шевченка.
4.Словникова робота в зошитах .
Щоб розібратися секретах поетичної майстерності Шевченка, слід згадати деякі літературні поняття.
Алегорія – інакомовне відображення абстрактного поняття, передане за допомогою конкретного образу.
Алюзія (лат. allusio - жарт, натяк) - художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов"язаної з фактами дійсності .
Сарказм, гротеск, карикатура - це засоби сатири, використані в даній поемі.
Саркàзм (від грецьк. sarkasmos - терзання) - їдка, викривальна, собливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті й гнівного презирства. Сарказм, на відміну від іронії, виражається прямо й не має подвійного, прихованого значення. Саркастично звучать такі рядки поеми:
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. «Нехай, - каже, -
Може, так і треба».
На рабську заяву «братії» ліричний герой, сповнений обурення, саркастично відповідає: «Так і треба!»
Гротеск (від італ. grottа - печера, грот) - сатиричний художній прийом
у літературі, заснований на явному спотворенні, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різних контрастів: фантастичного з реальним, трагічного з комічним. Гротеск - найвищий ступінь комічного. Перечитайте сцену «генерального мордобитія» (так назвав її І. Франко), яку вважають класичним зразком гротеску, адже в ній зображено й перебільшення, і контраст трагічного та комічного.
Карикатура (від італ.caricare - перебільшувати) - сатиричний малюнок
загостреного критично-викривального характеру; переносно-смішне наслідування, перекручування оригіналу. Отже, карикатура пов’язана із зоровими образами:
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються…
По-особливому карикатурно зображена в поемі цариця:
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне,
Хита головою.
Зверніть увагу, аби підсилити негатив у змалюванні цариці, автор використовує прийом, що полягає в порушенні узгодження іменника з прикметником за родовою ознакою: цариця-небога - тонка, довгонога, але сердешне.
У поемі «Сон» («У всякого своя доля…») Т. Шевченко вдається до умовності.
У літературі умовність - це нетотожність образу відповідному об’єкту зображення, характерна для іншої дійсності, сформованої в процесі творчості. Цей прийом полягає у свідомому порушенні правдоподібності з метою зробити зримим те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо. Зображення побаченого як сну і є художньою умовністю в поемі
Т. Шевченка.
Контрàст - протиставлення або зіставлення явищ чи понять, наприклад: розкішна природа України й жахливе життя покріпаченого народу.
Слайд 20
- Запишіть у зошит образи-символи, які зустрічаються у поемі.
Образи – символи:
сова – символ мудрості, істини.
Цар волі – узагальнений образ борців, носіїв провідних ідей;
рожеві квіти – безсмертні ідеї декабристів;
Слайд 21. Хмарка білих пташок – символ загиблих козаків на будівництві Петербурга
білі птахи - душі померлих на будівництві, одна з пташок – Павло Полуботок;
VI . Закріплення знань, умінь та навичок
Завдання учням .
Виконання учнями завдань пошуково-дослідницького характеру .
Слайд 22
Прокоментуйте спогади Маркіза де Кюстіна про царську свиту часів Шевченка
«Первое, что бросилось мне в глаза при взгляде на русских царедворцев во время исполнения своих обязанностей, было какое-то исключительное подобострастие и покорность. Но едва лишь наследник удалялся, как они принимали независимый вид или делались надменными… Впечатление было таково, что в свите царского наследника господствует дух лакейства, от которого знатные вельможи столь же мало свободны, как и их собственные слуги… Здесь было худшее: рабское мышление, не лишенное в то же время барской заносливости». «С людьми обращаются как со скотами».
(Шевченко у своєму творі достовірно показав звичаї царедворців, засудив їх.)
Слайд 23.
Користуючись знаннями з історії, відомостями підручника, знайдіть і поясніть алюзії в рядках з поеми:
…А он розпинають
Вдову за подушне , а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! В військо оддають!
Бо його, бач, трохи!
(Подушне бралося з осіб чоловічої статі, які були занесені до списків, що складалися під час перепису кріпаків. Навіть тоді, коли чоловік помер, вдова змушена була платити за нього податок аж до наступного перепису. Останній такий перепис перед написанням поеми був у 1833 р. Отже, вдови платили податок за чоловіків, які померли навіть одинадцять років тому.
Служба в царській армії тривала 25 років. Війська у Миколи І, за іронічним висловом Шевченка, «трохи»: на той час російська армія була найбільшою в Європі і цілому світі. Вона доходила до мільйона солдатів і офіцерів. Саме для фінансування війська ще Петро І запровадив подушний податок.)
Чому ми вважаємо поему «Сон» одним із найкращих творів з погляду реалістичного зображення життя народу?
Слайд 24 Цар Микола
Слайд 25.
Слайд 26.
Слайд 27.
Слайд 28.
Бесіда з учнями за текстом твору.
Зверніть увагу на епіграф до поеми. Чому автор взяв саме ці слова? (Цим поет підкреслює, що прагне допомогти народові усвідомити своє безправне становище, сказати правду про суспільство зла і насильства)
Чому Шевченко обрав саме форму комедії, а не повісті, щоденника? (Те, що наснилося п"яному можна розповідати, а якщо гворити прямо від свого імені, можна наразитися на ще більше покарання, ніж отримав Т. Шевченко)
Як ви вважаєте, чому Т. Шевченко обрав форму сну? (Щоб охопити якомога більшу територію і показати максимум подій, тільки уві сні можна за такий короткий проміжок часу побачити і Україну, і Сибір, і Петербург)
Чому Шевченко не змалював у поемі образи реально, а надав ім фантастичних контурів сонних примар? (Щоб максимально викрити сутність російського самодержавства. Це сміх крізь сльози)
Який образ українського села ви можете усно намалювати після прочитання поеми? (Прекрасна природа контрастує з картинами життя суспільства. Перед очима проходять страхітливі картини злигоднів покріпаченого народу)
Які почуття вклав поет у твір? Доведіть свою думку посиланням на текст. (Автор обурений тим, в яких умовах живуть люди, намагається закликати до боротьби «...той неситим оком за край світу зазирає-чи нема країни, щоб загарбать із собою взять у домовину; а братія мовчить собі, витріщивши очі; у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають...» )
Як визначив жанр свого твору сам Шевченко? Чому? (Комедія. Вжито багато сатиричних засобів, наявний драматизм)
Знайдіть у тексті опис царя і цариці та опис їх діяльності. Цю поему читали в Україні і за її межами. На вашу думку, що саме не пробачив Микола І Шевченкові? (Шевченко, описуючи царя вдається до гротеску у змалюванні і портрета, і діяльності)
Чого боявся імператор, що навіть заборонив писати і малювати? (Імператор боявся, що такий потужний заклик Т. Шевченка може підняти народ на бунт)
VII . Підбиття підсумків уроку
Слайд 29.
Поясніть останню алегоричну сцену поеми (Завершальна частина поеми ставить останню крапку у викритті царизму. Цар здається сильним доти, доки в нього є ІІІ відділ, церква, чиновництво, а головне-Сибір, тюрми, військо та жандарми. А коли того всього не стало, грізний ведмідь став жалюгідним кошеням. Це гротеск, але суть його правильна)
У чому виявляється новаторство поета при написанні поеми «Сон»? (Це перший твір політичної сатири в українській літературі)
Яка тема даного твору? ( зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.
Яка головна ідея твору? (Викрити ганебний режим військово-поліцейської диктатури та загарбницької політики Миколи І, показати життя покріпаченої України, недосконалість суспільства)
Назвіть жанр твору. (Політично сатирична поема. Комедія – за визначенням самого автора)
Слайд 30.
Інтерактивна вправа «Мікрофон».
· Продовжіть речення.
«Написавши поему «Сон», Шевченко виявив себе людиною…»
«Мене найбільше вразило те, що…»
Слайд 31.
VIII . Домашнє завдання
Навчитися виразно читати, аналізувати поему «Сон».
Вивчити уривок напам ’ять (за ви бором учителя).
З прологу: « У всякого своя доля… А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!» Або « Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,.. А мати пшеницю на панщині жне.»
Творче завдання.
Знайти в тексті та проаналізувати епізоди, в яких поет згадує земляків-українців, поміркувати над питанням: «Який образ України і українців постає у вашій уяві після прочитання поеми «Сон»?
(Відповідь записати в зошит.)
Тарас ШЕВЧЕНКО
Сон
Комедія
Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит
его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,—
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята; «Нехай,— каже,—
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти.
І той... і той... а що ж то я?!
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п"ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п"яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!»
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп"ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога:
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство — ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум"ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругам бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров"ю,
То я одпочину.
Одпочину... аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запглили
І галичі силу —
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? т.і знає...
Вседержитель... а може, ще
Й він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає рсзум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городі: з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданачи окуті,
Муштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» — «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Бон видишь — палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» — «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою...»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще р;а лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм в рщомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На каток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благовонять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без"язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й дівай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, ґуля!
Ура!..ура!..ура! а, а, а...»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А беріг ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то ноно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиггрі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свит — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому— Вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той П е р в и й що розпинав
Нашу Україну,
А В т о р а я доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історія України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скованій зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страішному на судищі
Ми бог і закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав; столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій,— а то тепер
І кисни в чорнилах!
П"явки! п"явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу:
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж зісміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим
Та п"яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
8 іюля 1844,
С.-Петербург
Разбирать непонятные знаки - сон призывает вас заняться самообразованием. Ваша интуиция требует конкретного наполнения
Сонник Дмитрия и Надежды Зимы
Детективный роман - подсказывает, что в вашем окружении за вашей спиной происходит нечто любопытное, что способно заинтересовать вас.
Читать во сне специальную или научную литературу - знак того, что наяву вы можете добиться в каком-то деле значительных успехов, но вам следует тщательно продумывать свои дела.
Сонник для стервы
Увидеть во сне читающих людей - благополучие и благосостояние будут твоими верными спутниками на протяжении всей жизни, а хорошие друзья всегда рядом с тобой.
Слушать во сне чье-то чтение - ты будешь совершенствовать свои способности и развивать скрытые таланты, и все у тебя получится.
Новый семейный сонник
Читали во сне - отличитесь в каком-то трудном деле.
Увидели за чтением других людей - друзья проявят к вам большое внимание и помогут устроиться в жизни.
Предлагали кому-то книгу - будете постоянно совершенствовать свои литературные познания.
Неясный бессвязный текст - снится к волнениям и разочарованиям.
Современный совмещенный сонник
Видеть других людей читающими - предсказывает, что Вашими друзьями станут добрые я располагающие к себе люди.
Давать кому-то книгу или обсуждать прочитанное - знак того, что в реальной жизни Вы будете развивать свои литературные способности.
Неясное, бессвязное чтение - предвестие беспокойства и разочарований.
Восточный женский сонник
Если приснилось, что ты читала - значит, ты сможешь довести до конца начатое дело, каким бы трудным оно ни казалось сначала.
Видеть, как читают другие - свидетельство того, что ты умеешь выбирать друзей.
Сон, в котором ты обсуждаешь прочитанную книгу - означает: тебе недостает уверенности в себе.
Полный сонник Новой Эры
Чтение - отражение внутренних духовных исканий.
Сонник именинников мая, июня, июля, августа
Сонник именинников сентября, октября, декабря
Сонник именинников января, февраля, марта, апреля
Сонник Хассе
Читать написанное - успех; газету - проживешь жизнь с пользою; книжку - должен многому учиться еще.
Женский сонник
Чтение во сне - знак успешного разрешения трудного вопроса.
Если читают другие - ваши друзья помогут вам в трудную минуту. Обсуждение во сне прочитанного свидетельствует о постоянном совершенствовании своих литературных познаний.
Итальянский сонник
Чтение - обычно позитивный образ, так как коррелирует с получением информации, как положительной, так и отрицательной, но которой тем не менее служит тому, чтобы подвести человека к осознанию ситуации, хотя может иногда провоцировать будущую регрессию в случае специфического тематического отбора с позиций своих личностных комплексов.
Китайский сонник
Видишь человека, который читает книгу - родится благородный отпрыск.
Сонник Толкование снов
Читать во сне романы, театральные и другие легкие сочинения - означает утешение и радость; читать духовное сочинение знаменует счастье и как телесное, так и духовное здоровье
Сонник Странника
Малый Велесов Сонник
Эзотерический сонник
Видеть читающего человека - кто-то внимательно следит, как вы выполняете свои обязанности: на работе (начальник, сослуживцы); дома (свекровь, супруг); в учебе и т. д. От его оценки многое зависит в вашем будущем.
Украинский сонник
Сонник Цветкова
Откройте кран и расскажите сон льющейся проточной воде.
Умойтесь три раза со словами «Куда вода стекает, туда и сон уходит».
Бросьте в стакан с водой щепотку соли и скажите: «Как эта соль растаяла, так и сон мой уйдет, вреда не принесет».
Вывернете постельное белье наизнанку.
Не рассказывайте никому плохой сон до обеда.
Запишите его на бумаге и сожгите этот лист.
Сновидения, связанные с чтением, всегда имеют отношение к открытости и стремлению к новым знаниям, идеям, к желанию двигаться и расширять границы.
Чтобы выяснить, к чему снится читать, лучше просмотреть не один сонник. Ведь читать во сне можно что угодно: книгу, газету. Тематика источника тоже может быть совершенно разной. В целом чаще всего чтение связано с какими-либо переменами в карьере, семье или личной жизни.
Если вы читаете сами, с предстоящими препятствиями и трудностями вы справитесь. Но сон, в котором читает кто-то другой, сулит менее позитивные события. Скорее всего, это значит, что в будущем перемены будут связаны с постоянным вмешательством других, вы постоянно будете оборачиваться на чужое мнение и советы.
Источник
Сам процесс чтения невозможно трактовать без учета того, что вы читаете. Чтобы точно узнать, к чему снится читать, нужно запомнить источник.
- Книгу.
- Газету.
- Стихи.
- Письмо.
- Записку.
Книга
Имеет значение и жанр книги:
- Роман во сне связан с любовными делами, переменами в личной жизни.
- Научная литература – вам предстоит сложная работа, в результате которой вы узнаете нечто новое.
- Фантастические произведения связаны с предстоящими поездками и путешествиями.
- Читать книгу ужасов – у вас есть серьезные сомнения в начинаниях, но в результате вас ждет успех.
- Читать классическую литературу – в скором времени вам предстоит встретить человека из прошлого, причем, встреча будет неожиданной и, возможно, нежеланной.
Важно постараться запомнить, какую именно книгу вы читаете: ее название, автора, отрывки. Все это может быть знаком, ориентиром для дальнейших действий.
Газета
Если в газете вы читаете о себе или своих знакомых, возможно, в скором времени вы окажетесь вовлеченным в историю, которая развернет ход вашей жизни.
Иногда чтение газеты может быть знаком, что вам следует воздержаться от участия в сомнительных на ваш взгляд мероприятиях. Недоброжелатели могут распускать про вас сплетни и лживую информацию.
Стихи
Все стихотворения обладают своими ритмами и мелодией. Возможно, ваш организм подает сигнал, что его биоритмы нуждаются в перенастройке. Отдохните, посвятите время себе, оцените свое внутреннее состояние.
Настроение стихов тоже трактуется по-разному. Грустные, тревожные стихотворения говорят о вашем внутреннем беспокойстве, мрачных мыслях. Добрые, светлые строки сигнализируют о вашем спокойствии и гармонии. Стихи не дают никакого конкретного прогноза, это своего рода отражение вашего душевного настроя.
Если кто-то читает стихи вам, ваши любовные отношения в жизни будут исполнены нежностью и сказкой. Кроме того, в настоящее время ваши чувства так же не остыли, и все еще свежи и гармоничны.
Записка
Чужая записка, прочитанная вами, знак, что стоит воздержаться от высказывания своего мнения и эмоций. В противном случае ваши слова могут привести к непониманию или конфликтам.
Если в записке вы обнаружили стихи, это хороший знак: возможно, вас ждет яркое романтическое увлечение. Вы получили записку, в которое указано время или место встречи, – в скором времени произойдет удивительное путешествие или доброе свидание со старым знакомым.
Письмо
Трактовка чтения письма зависит, в том числе, от внешнего вида конверта и почерка. Каждый сонник упоминает, что чем чище и аккуратнее конверт и красивее почерк, тем лучше.
Часто чтение письма во сне характеризует вас как человека, способного видеть хорошие моменты в любой, даже неприятной ситуации.
- Любовное письмо – вас ждет заманчивое предложение, не всегда оно будет касаться любовной сферы.
- Сновидение, где приходит письмо от умершего человека, не должно пугать. Можно такой сон читать как подсознательную тоску по человеку, знак, что вам его не хватает.
- Письмо от друга может быть предупреждением – присмотритесь к окружающим, кто-то может быть не искренен с вами.
Смс-сообщение
Читать во сне смс – значит, вас ждут перемены. Старайтесь запомнить содержание сообщения, в нем может быть скрыт определенный смысл. Каждый сонник по-разному трактует такой сон: одни утверждают, что перемены будут незначительны, другие – что перемены в корне перевернут жизнь.
Но, конечно же, не все сны имеют скрытое значение. Часто в них повторяются события, произошедшие за день.
Чтение во сне может просто означать, что вам нужно немного отдохнуть, расслабиться и выспаться. Автор: Ксения Маисова
Тарас Шевченко
(Комедія)
Дух истины, его же мир не
может прияти, яко не видит его,
ниже знает его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, –
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Так отечество, так любить
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Нехай, каже,
Як ягнята. «Нехай, – каже, –
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось Раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці, схаменіться.
Усі на сім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти.
І той… і той… А що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую.
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у Раї,
Усюди Божа благодать –
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати –
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився –
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує…
І все-то те… Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
П’яний п’є, гуляє
Душі пропиває!
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство – ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, бери ж їх, лети
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте –
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров’ю,
То я одпочину…
Одпочину… Аж слухаю –
Загули кайдани
Під землею… Подивлюся…
О люде поганий!
Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв?
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То катаржні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А далі глядь, мов журавлі
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю –
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося… огонь огнем
Кругом запалало,
Аж злякавсь я… «Ура! ура!
Ура!» – закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?» – «Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! Сам изволит
Сегодни гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь – палаты».
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«З Укра їни». – «Так як же ти
И говорить не вмієш
По-здешнему?» – «Ба ні, – кажу,
Говорить умію,
Та не хочу». – «Экой чудак!
Я всі входи знаю,
Я тут служу, коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны, –
Не поскупись полтинкою…»
Цур тобі, мерзенний
Каламарю… І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Голубко, ні разу
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Ото дурний! а ще й битий,
На квиток повірив
Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!
За богами – панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих : може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі зара[з] поставали
І всі уряд поставали
Ніби без’язикі –
Анітелень. Цар цвенькає;
Почато : А мудра
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похожали,
Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли –
Здалека не чути –
О отечестві, здається,
Та нових петлицях ,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо –
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…»
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Перед світом
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло,
Тіль[ки] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як-то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво?.. Отут крові
Пролито людської –
І без ножа. На тім боці
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я завертаюсь
От я повертаюсь –
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті – не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує – от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому – вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той самий, що доканав
Це той первий , що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю…
А тим часом тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невиди ме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
Почато : За
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
Полинув би в Україну
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В сине море, розкопала
Високі могили –
Її сла[ву]
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Щось стогне
Мов звір в гаї виє.
То не хмара – біла пташка
Хмарою спустилась
«І ми сковані з тобою,
Людоїде, зміє!
Людоїде, змію!
На Страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!»
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало,
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже моштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати,
І підписувать, і драти
Та підписувать, та драти
І з батька і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій – а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу,
Старшина пузата
Стоять рядом; сопе, хропе
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне він
Його мучило. Як крикне
На са мих пузатих –
Всі пузаті до о дного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба –
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає –
І ті в землю; він до дрібних –
І ті пропадають!
Він до челяді – і челядь,
І челядь пропала;
До москалів – москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде
Дивлюся я, що то дальш буде
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, стоїть собі
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
А він почув, та як зикне
Він і почув, та як зикне –
Я перелякався
Та й прокинувсь… Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти! – Йдеться про парадний прийом, бенкет у царському палаці, на честь чого влаштовано святкову ілюмінацію. Про скептичне ставлення Шевченка до подібних царських розваг свідчить його запис , де згадано подібне свято в Петергофі 1836 р.
Аж ось і сам … – Тут і далі сатира на соціально-політичний лад царської Росії набирає форми памфлету на особу Миколи І. Сатиричний портрет царя при всій гротесковості дуже схожий на свій оригінал і за політичною суттю, і за зовнішністю. Можливо, на образі Миколи І у поемі «Сон» відбилося знайомство Шевченка з поемою А. Міцкевича «Дзяди» та опосередковано (через О. Бодянського) – з книжкою маркіза де Кюстіна «La Russia en 1839» (Paris, 1843).
Цариця-небога, Мов опеньок засушений… Хита головою . – Шаржований і водночас безжалісно точний портрет дружини Миколи І імператриці Олександри Федорівни (1798–1860), яку Шевченкові, можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К.П. Брюллова. Не виключено, що на цих рядках позначився опис імператриці в книжці де Кюстіна, який зауважував її надзвичайну худорлявість та хворобливий вигляд: «Нервные конвульсии безобразили черты ее лица, заставляя иногда трясти головой» (Де Кюстин. Николаевская Россия. – М., 1930. – С. 83), що, на думку автора, було наслідком переляку, викликаного повстанням 14 грудня 1825 р. У 1860 р. Шевченко відгукнувся на її смерть віршами « » та « ».
Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам . – У ті роки друкувалося чимало улесливих віршів, присвячених імператриці (Є. Ростопчина, «Тайные думы», 1838; П. Ободовський, «Царский цветник», 1841; Калістратов, «Русь святая. На новый год», 1841; І. Мятлєв, «Картина в кабинете государыни императрицы», 1841 та ін.).
Мов сичі надуті . – Микола І, за свідченням сучасників, намагався справити враження на присутніх своїм величним виглядом. За припущенням де Кюстіна, він носив корсет, а емігрант М. Сазонов у памфлеті «Правда про імператора Миколу І» (Париж, 1854) писав, що цар навмисно міцно затягував живіт, щоб той краще підпирав груди (Литературное наследство. – 1941. – № 41/42. – С. 245).
Та нових петлицях Ta о муштрах ще новіших !.. – Коло інтересів Миколи І зводилося до парадів, муштри, мундирів. «Мания смотров, парадов и маневров имеет в России характер повальной болезни. Губернаторы, подобно государю, проводят жизнь за игрой в солдатики» (Де Кюстин. Николаевская Россия. – С. 267). Фрунтоманію Миколи І викривали А. Міцкевич у поемі «Дзяди», О. І. Полежаєв, а після 1844 р. – М. П. Огарьов, О. І. Герцен, П. Л. Лавров. Не випадковою є й згадка про «нові петлиці». У тогочасних газетах часто публікувалися накази про зміни в формі російської армії. Зокрема, незадовго до написання поеми – 18 травня 1844 р. Шевченко міг прочитати в «Северной пчеле» наказ: «Государь император высочайше повелеть соизволил: всем войскам, исключая гусаров, вместо употребляемых ныне киверов, иметь вновь утвержденные его величеством каски». А 14 липня 1844 р., тобто через чотири дні після написання комедії, у тій же газеті надруковано наказ про зміни у формі сибірського гренадерського полку, в якому, зокрема, є рядки: «Штаб- и обер-офицерам сего полка иметь золотые петлицы на воротниках и обшлагах мундиров…» (Северная пчела. – 1845. – № 5).
Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику … – Сцена «генерального мордобитія» (Франко І. Темне царство // Повне зібр. творів: У 50 т. – К., 1980. –) є своєрідним гротесковим образом, який розкриває «механіку» самодержавства в дії.
Твердиня й дзвіниця … – Петропавловська фортеця й Петропавловський собор, дзвіниця якого має високий шпиль. Фортеця, збудована Петром І для оборони столиці від шведів, незабаром стала тюрмою для найнебезпечніших політичних ворогів царату. Собор був усипальнею російських імператорів.
Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває ! – Йдеться про пам’ятник Петру І на Сенатській площі в Петербурзі, споруджений у 1782 р. за проектом французького скульптора Е. Фальконе (1716–1791). Стилістично знижений опис пам’ятника суперечить офіціозно закладеній у ньому величі. Невідповідність образного вирішення пам’ятника, помічену Шевченком-митцем, зауважив ще маркіз де Кюстін, який назвав задум Фальконе «фатальним», а виконання – «безпорадним».
Первому – вторая . – Напис на пам’ятнику Петрові І російською та латинською («Petro Primo Catarina Secunda») мовами.
Це той первый, що розпинав Нашу Україну … – Тут і в пізніших творах (« », « ») поет гнівно картає Петра І за соціальне й національне гноблення українського народу. Політика царя щодо України була спрямована на обмеження її автономії: у листопаді 1720 р. він видав указ «Про заснування в Малоросії Військової канцелярії», яким започаткував уніфікацію державних порядків за російським зразком. У квітні 1722 р. створюється російська владна структура – Малоросійська колегія, що діяла в складі шести офіцерів-росіян – командирів розквартированих в Україні царських полків. Почали запроваджуватися обмеження і в духовному житті українців, зокрема, в жовтні 1720 р. сенат ухвалив постанову щодо заборони друкування книжок у Гетьманщині, окрім церковних, та й у тих не мало бути відмінностей від російських видань.
А вторая доконала Вдову сиротину . – Катерина II (1729–1796) остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України, скасувавши гетьманство (1764), ліквідувавши Запорозьку Січ (1775) і запровадивши загальноросійську адміністративну систему. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. в Україні запроваджено кріпосне право. Своїм численним фаворитам цариця роздарувала багаті маєтки. На землях, що належали Запорозькій Січі, заснувала низку колоній (німецьких, сербських, болгарських). Дії імператриці були також спрямовані на русифікацію українського народу. Шевченко картав Катерину II й у поемах « », « », « ». Різке осудження Катерини II характерне для «Оди на рабство» В. Капніста, що її Шевченко міг знати.
«Із города із Глухова Полки виступали З заступами на лінію …» – Шевченко відштовхнувся від початку народної історичної пісні «У Глухові у городі»: «У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять, Да вже наших козаченьків на лінію гонять» (Максимович М. Украинские народные песни. – С. 111–112). З наказу Петра І козацькі полки брали участь у будівництві Петербурга, каналів та укріплень уздовж південних і східних кордонів імперії (від Дніпра до Волги). Від виснажливої праці, хвороб і поганих харчів загинули сотні тисяч козаків. Сотенне містечко Глухів після сплюндрування в 1709 р. Батурина підручними Петра І стало резиденцією гетьмана І. Скоропадського, а з 1722 р. – наказного гетьмана П. Полуботка і місцем розташування Малоросійської колегії.
Наказний гетьман – той, хто заступав гетьмана під час його відсутності або після смерті до обрання нового гетьмана. Після смерті І. Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана (його кандидатуру старшина пропонувала ще 1709 р.), поклавши тимчасові гетьманські обов’язки на чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка (близько 1660 – грудень 1724). Царський уряд не дозволив проведення виборів, і лише сенат закріпив виконання обов’язків наказного гетьмана за Полуботком. Наказний гетьман виступив за ліквідацію Малоросійської колегії, виражаючи настрої патріотично настроєної старшини, яка хотіла відстояти державні інтереси України, зберегти гетьманський спосіб правління. Полуботок писав до сенату скарги на зловживання колегії, організовував чолобитні до імператора з метою усунення російської адміністрації. Розлючений Петро І наказав Полуботкові з’явитися «для відповіді» до Петербурга. Там ув’язнив його в Петропавловській фортеці, в казематі якої Полуботок наприкінці грудня 1724 р. помер.
Поставив столицю На їх трупах катованих ! – Відомості про участь козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень Шевченко взяв в основному з «Истории русов», яку він знав у рукопису ще з кінця 1830-х років і називав, слідом за О. Бодянським, «Літописом Кониського»:
«Они осушали непроходимые болота и рыли каналы для прохода водных судов в Санктпетербург, город новопостроенный Государем на свое имя в самых Северных болотах, при устье реки Невы, который созидан весь почти на сваях и насыпях и был могилою многочисленного народа, погибшего от мокрот, тягости и стужи» (История русов. – М., 1846. – С. 224).
Подібні мотиви містять також історичні народні пісні, а також розділ «Петербург» з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Звинувачення Петра І в численних жертвах під час будівництва Петербурга приписуються П. Полуботку, який, за текстом поеми, пов’язаний з цим часом. Однак під час будівництва столиці гетьманом був І. Мазепа. Картина будівництва столиці Російської імперії таким чином виростає до узагальнення – вся держава була зведена значною мірою на українських кістках (див.: Шевчук Вал. «Святий Чигирин» (бачення української історії в поезії Тараса Шевченка) // Українська мова та література. – 2000. – № 19. – С. 9).
То не хмара – біла пташка Хмарою спустилась … – узагальнений у дусі народнорелігійних уявлень образ душ козаків, закатованих Петром І, які чекають на Страшний суд (подібний образ є в пізнішій поемі «Великий льох»).
«І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих ». – Тобто царя не допустять до Раю. Тема праведного суду над Петром І навіяна апокрифічною передсмертною промовою Полуботка перед Петром І, наведеною в «Истории русов»:
«Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом скоро рассудятся» (История русов. – С. 231).
Неначе з берлоги Медвідь виліз … – Порівняння Миколи І з ведмедем (медвідь – діалектна форма, вживана на Черкащині замість загальнолітературного «ведмідь») Шевченко повторив згодом у щоденнику, пишучи про «тяжелую казарменную лапу неудобозабываемого дрессированного медведя» – царя (). Аналогічні порівняння Миколи І з хижим звіром досить поширені в російській нелегальній літературі часів Шевченка: О. Герцен писав про «медвежью лапу правительства», М. Сазонов – про «медвежью шутку Николая, объявившего сумасшедшим Чаадаева» («Полярная звезда» на 1856 год. – С. 250), Д. Ахшарумов – про «тяжкую лапу Николая» (вірш «Херсон»), О. Полежаєв порівнював Миколу з «лютым волком» («Арестант») тощо. Відповідно до християнської символіки, ведмідь – втілення гріховної тілесної природи людини, символ зла, жорстокості, жадібності.
В. Є. Шубравський та С. Д. Попель
Подається за виданням : Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 265 – 278 (канонічний текст), с. 554 – 556 (варіанти), с. 699 – 706 (примітки).
